Термін “травма” має грецьке походження. Травма – це порушення цілісності тканин або органів внаслідок будь-якого зовнішнього впливу. Спортивні травми – це пошкодження або патологічний стан, які отримані або виникли на заняттях спортом.
Змагання більш травматичні, аніж тренування
Спортивний травматизм сягає 2-5% від загального травматизму – побутового, вуличного, виробничого. Травматизм у різних видах спорту відрізняється. Певна річ, чим масовіший вид спорту, тим більше травм зустрічається у спортсменів. Втім, кількість травм залежить не тільки від кількості спортсменів, але й від інтенсивності занять спортом. Зрозуміло, що людина, яка має тренування 6 разів на тиждень, ризикує отримати травму більше, аніж той, хто тренується 3 рази на тиждень. Якраз тому беруть до уваги показник кількості отриманих травм на 1000 тренувань чи змагань із врахуванням загальної кількості учасників (athlete-exposures). Тобто одне тренування або змагання трактується як одна “схильність до спортивного впливу” – за кордоном найбільш часто застосовують саме цей коефіцієнт.
З 1982 р. Національна асоціація студентського спорту (National Collegiate Athletic Association, скор. NCAA), до якої входять освітні заклади США та Канади, збирає стандартизовані дані про травми на університетських спортивних змаганнях і тренуваннях через Систему Спостережень за Травмами (ISS). Дослідження NCAA свідчать, що показники травм є більш високими на змаганнях (13,8 пошкодження на 1000 змагань), аніж на тренуваннях (4,0 пошкоджень на 1000 тренувань). За останні роки суттєвих змін у цій пропорції не спостерігалося.
Класифікація спортивних травм
Сучасний спорт – це великі навантаження під час змагань і тренувань, а отже, фактор підвищеного ризику травм і захворювань.
Стосовно складності травми поділяються на важкі, середні та легкі.
Важкі травми – це травми, які викликають різко виражені порушення здоров’я й призводять до втрати загальної й спортивної працездатності на термін понад 30 днів. Потерпілих госпіталізують або тривалий час лікують у спеціалізованих стаціонарних відділеннях або амбулаторно. До важких травм належать, наприклад, розрив зв’язок задньої поверхні стегна.
Травми середнього ступеня складності – це травми з вираженою зміною в організмі, що призводять до втрати загальної й спортивної працездатності строком від 10 до 30 днів. Потерпілі потребують лікування в травматолога-ортопеда.
Легкі травми – не викликають значних порушень в організмі й втрати загальної й спортивної працездатності. До них належать удари, потертості, поверхневі рани, легкі забиті місця, розтягнення 1-го ступеня, які потребують надання першої медичної допомоги.
Крім того, серед спортивних травм розрізняють гострі й хронічні травми. Гострі травми виникають внаслідок раптового впливу того або іншого фактора, що травмує. Хронічні травми є результатом багаторазової дії одного і того ж фактора, що травмує, на певну ділянку тіла. Мікротравми – це ушкодження, які отримують клітини тканин внаслідок одноразового або багаторазового травмування.
Також виділяють дуже легкі травми (без втрати спортивної працездатності) і дуже важкі травми (що призводять до спортивної інвалідності або летальності).
При цьому корелюють величина і специфічна спрямованість спортивних навантажень, з одного боку, та характер захворювань і травм з іншого. З позицій медичної діагностики травми класифікують:
- пошкодження суглобової капсули і зв’язок
- пошкодження м’язів і сухожиль
- забій
- вивих або підвивих
- перелом кістки,
- садно (подряпина)
- рвана (відкрита) рана
- струс
- інфекція або запалення
Вид спорту і травми: зв‘язок існує
Аналіз стану здоров’я спортсменів високої кваліфікації доводить, що для різних видів спорту характерні різні травми.
Спортсменам, які займаються легкою атлетикою, найбільш притаманні ураження суглобової капсули і зв’язок, пошкодження м’язів і сухожиль. Для кінного і гірськолижного спорту – удари, струси, переломи кісток; для боксу – струси, удари, садна; для боротьби – вивихи або підвивихи, пошкодження зв’язок, м’язів і сухожиль, удари, струси.
Захворювання опорно-рухового апарату (остеохондроз, артроз, бурсит) найбільш часто діагностуються у високих на зріст волейболістів, у підготовці яких у великому обсязі використовуються стрибкові вправи з частими падіннями, а також у гімнастів, що використовують у процесі підготовки велику кількість швидкісно-силових елементів і стрибкових вправ.
Переважна локалізація травм теж відрізняється в залежності від спорті. Серед гімнастів найбільш поширені травми кисті: від 55 до 87,5% спортсменів відчувають больові відчуття в ділянці кистей як під час тренувань, так і змагань. У гірськолижному спорті найбільш характерні травми колін.
Травми спини в різних видах спорту коливаються в межах 10-55%. Найчастіше спостерігаються серед волейболістів, баскетболістів, гандболістів, важкоатлетів, метальників, гімнастів. У борців широко поширені травми верхнього відділу хребетного стовпа, кульшових і колінних суглобів.
Травми у ділянці плечових суглобів найбільш поширені серед плавців (60-70% спортсменів високої кваліфікації). Водночас травми плеча часто зустрічаються у спринтерів. Доведено тісний взаємозв’язок між травмами плечей і використанням спеціальних лопаток для силової підготовки у воді.
Причини спортивних травм
Їх поділяють на безпосередні і опосередковані.
Безпосередні: організаційні причини (рівень теоретичної і практичної підготовки тренера; графік змагань; якість суддівства; незадовільне матеріально-технічне забезпечення тренувального процесу; санітарно-гігієнічні умови; метеорологічні умови); методичні причини (комплектування груп; відсутність розминки; порушення принципу поступовості; форсування фізичних навантажень; недоліки лікарського контролю).
Опосередковані: зумовлені індивідуальними особливостями спортсмена (низький рівень техніко-тактичної підготовки; слабка фізична підготовка; недостатній рівень морально-вольової підготовки; психоемоційна нестійкість; нездужання).
На спортивних заняттях чи тренуваннях, які відбуваються за відсутності тренера, спортивні травми зустрічаються в 4 рази частіше, ніж під його контролем. Це доводить, що тренери відіграють велику роль у профілактиці спортивного травматизму.
Водночас значна частина травм (7,8%) стається через порушення встановлених правил лікарського контролю: допуск спортсменів до тренувань без попереднього огляду лікаря; неправильний розподіл спортсменів на групи без врахування статі, віку і фізичної підготовки; передчасне проведення тренувань після тривалої перерви (захворювання, травми). Іноді помилково час відновлення тренувань встановлює тренер, а не лікар чи фізичний терапевт, що є недопустимим. Часто повернення до тренувань і змагань відбувається без належної реабілітації.
Дослідження доводять, що близько третини спортивних травм є наслідком неефективної реабілітації після травм, перебутих раніше. У спортсменів, які мали серйозні гострі або хронічні травми, зменшуються силові можливості м’язів, погіршується гнучкість суглобів, порушується м’язовий баланс, зростає тугорухливість м’язів. Це негативно відображається на ефективності техніко-тактичних дій, здатності виконувати широкоамплітудні рухи з великою потужністю.
Саме тому процес реабілітації одразу після лікування повинен бути тривалим і цілеспрямованим задля відновлення рухових можливостей спортсмена до рівня перед травмою. Скорочення цього періоду, інтенсивні тренувальні та змагальні навантаження до його завершення різко збільшують ймовірність повторної та часто значно важчої травми.
